Юрій Бєлоусов: Переважна більшість затримань в Україні відбувається незаконно

NB: Стаття опублікована в авторській колонці у виданні “Українська правда”.

Уявімо таку ситуацію: Петро Іванов повертається з роботи додому. Раптом до нього підходять поліцейські та кажуть, що за описом він схожий на людину, яка щойно пограбувала ювелірний магазин.

Правоохоронці везуть його у райвідділок, де тримають кілька годин, час від часу “переконуючи” зізнатися в крадіжці прикрас. Іванов відмовляється зізнаватись у злочині, просить подзвонити дружині та викликати адвоката – але все марно. На третю годину Іванова відпускають без будь-яких пояснень.

Більшість поліцейських не побачать в цьому нічого протизаконного, адже вважають, що можуть затримати будь-яку особу на три години.

Але це не так.

До трьох годин може утримуватися лише особа, яка підозрюється у вчиненні адміністративного правопорушення – наприклад, дрібне хуліганство, перебування у громадському місці у нетверезому стані – та не має при собі документів. При цьому, у будь-якому випадку, має складатися протокол про затримання, копія якого надається затриманій особі.

Однак, у нашому випадку йдеться про зовсім інше затримання. Адже Іванова підозрюють у вчиненні злочину, відтак мають діяти зовсім інші процедури.

Після затримання Іванова також має складатися відповідний протокол – однак вже не адміністративного затримання, а затримання за підозрою у вчиненні злочину. Там мають бути вказані:
– підстави затримання,
– час,
– хто затримав,
– які права має людина з моменту затримання.

При цьому часом затримання є момент, коли Іванов вже не міг піти від поліцейських за власною волею. Саме цей час мав бути зазначений в протоколі. З цього часу починають спливати всі інші строки. Так, до Іванова мали негайно викликати адвоката, а максимум за добу – повідомити про підозру або ж звільнити. Continue reading “Юрій Бєлоусов: Переважна більшість затримань в Україні відбувається незаконно”

Ветування Президентом Закону “Про приватну детективну (розшукову) діяльність” – необґрунтований крок

Борис Малишев, д.ю.н., експерт з прав людини і публічного права

Президент скористався своїм правом вето на Закон «Про приватну детективну (розшукову) діяльність» (законопроект №3726 від 28.12.2015 ухвалено 13 квітня). Якщо прочитати аргументи, викладені у зауваженнях Глави держави, то можна подумати, що діяльність приватних детективів ніби то буде суперечити КПК. Натомість текст ухваленого Закону це не підтверджує.

Так, Закон передбачав надання наступних видів приватних детективних (розшукових) послуг:
1) збирання, фіксування та дослідження відомостей, необхідних для розгляду справ у цивільному, господарському, адміністративному та кримінальному судочинстві, на договірній основі із сторонами судового процесу;
2) вивчення ринку, пошук і збір інформації з відкритих джерел з метою підготовки ділових переговорів замовника, з’ясування фінансової платоспроможності, майнового стану та благонадійності потенційних ділових партнерів;
3) з’ясування біографічних та інших даних, що характеризують особу, стосовно окремих громадян (за їхньої письмової згоди) при укладенні ними трудових та інших договорів із замовником приватних детективних (розшукових) послуг (зайняття в нього відповідної вакантної посади), виявлення їхніх ділових зв’язків, у тому числі з конкурентами замовника, в Україні і за кордоном; Continue reading “Ветування Президентом Закону “Про приватну детективну (розшукову) діяльність” – необґрунтований крок”

Євген Крапивін: Практичний погляд на відсутність виправдувальних вироків в Україні (ЮРИСТ&ЗАКОН, №19, травень 2017)

NB: Статтю опубліковано у №19, травень 2017 видання “ЮРИСТ&ЗАКОН”.

Відсутність значної кількості виправдувальних вироків у діяльності українських органів кримінальної юстиції – одна з поширених тем для обговорення в наукових та експертних публікаціях. Водночас щоразу проголошується їх відсутність та неможливість практичної реалізації інститутів змагальності в кримінальному процесі, адже все одно судді за будь-яких умов не виправдовують обвинувачених.

У цій публікації ми вирішили надати свою відповідь на ці питання та поглянути на виправдувальний вирок і можливість його постановлення з погляду правозастосовника – описавши інституційний (організаційний) фактор їх діяльності.

Справді в Україні кількість виправдувальних вироків із року в рік коливається в межах 1 %:

– у 2014 році – 0,73 % (997 із 135800 справ, у яких було постановлено вирок);

– у 2015 році – 0,78 % (803 з 103600 справ, у яких було постановлено вирок);

– у 2016 році – 0,94 % (905 із 96000 справ, у яких було постановлено вирок).

Така ситуація залишається сталою ще з 50-х років ХХ століття, коли остаточно сформувалася система органів кримінальної юстиції радянського зразка разом з усталеними практиками їхньої роботи.

Виправдувальний вирок для суддів і прокурорів став не лише не бажаним, а й шкідливим і таким, що підриває авторитет судової влади та правоохоронних органів загалом (за радянських часів – партійної номенклатури).

На перший погляд пересічному громадянинові незрозуміло, чому в Україні не виправдовують обвинувачених, адже законодавство передбачає такий механізм. Насамперед це стверджує презумпція невинуватості: жодна особа не є винуватою у вчиненні злочину до постановлення обвинувального вироку суду, що набрав законної сили. Водночас кримінальний процес у теорії видається простим: прокурор керує розслідуванням і разом із слідчим збирає докази, які підтверджують вину особи або виправдовують її. Далі складають обвинувальний акт і направляють до суду, який і має вирішити, винна людина чи ні, з наступним її засудженням або виправданням. Continue reading “Євген Крапивін: Практичний погляд на відсутність виправдувальних вироків в Україні (ЮРИСТ&ЗАКОН, №19, травень 2017)”

Михайло Каменєв: Скасування “Закону Савченко”: Як це було і що робити далі

NB: Стаття опублікована в блозі у виданні Delo.ua 19 травня 2017 року.

Вчора в парламенті прийняли рішення про скасування “Закону Савченко”. Це сталось внаслідок результативного голосування одразу за основу і в цілому з однією технічною поправкою з голосу за законопроект Антона Яценка від 12.12.2016 № 5534 “Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення)”. Як це відбувалось і що це означає розповів правозахисник Михайло Каменєв.

Ініціатор законодавчої ініціативи — хто він?

Не так часто в українському парламенті приймаються закони, авторство яких належить колишнім регіоналам, особливо коли це стосується резонансних тем.

Хто ж такий Антон Яценко? Зараз він входить до депутатської групи “Відродження” — одного з осередків колишніх регіоналів у парламенті. У попередньому скликанні Яценко входив до фракції Партії Регіонів і запам’ятався тим, що голосував за “диктаторські закони” 16 січня 2014 року. За час депутатства він декілька разів був спійманий активістами на неперсональному голосуванні, одного разу — одразу за двох своїх колег.

Порушення закону під час внесення, розгляду та прийняття законопроекту

З технічної сторони прийняття законопроекту Яценка супроводжувалось низкою порушень регламенту. Першим стало порушення вимог ч. 2 ст. 100 Регламенту Верховної Ради України з боку Апарату Верховної Ради України. Законопроект був зареєстрований у той час, коли на розгляді парламенту вже знаходились щонайменше 4 законопроекти на цю ж тему.

Всі ці законопроекти: № 5259, №5259-1, №5259‑2, №5327, №5534 — присвячені зміні “Закону Савченко”, тобто вносять зміни до ч. 5 ст. 72 Кримінального кодексу України. Законопроекти № 5259-1 і №5259-2 були відхилені депутатами та зняті з розгляду за результатами першого читання. Законопроект № 5259 (урядовий) успішно пройшов перше читання, але під час розгляду в другому читанні 13 квітня цього року не знайшов підтримки і також був відхилений та знятий з розгляду. Це все відбулось під час нинішньої шостої сесії Верховної Ради України VIII скликання.

Відповідно до ч. 2 ст. 107 Регламенту Верховної Ради України відхилений Верховною Радою законопроект або законопроект, що повторює його за суттю, не може бути внесений на поточній та наступній за нею позачерговій сесіях Верховної Ради відповідного скликання.

Здавалося б, парламентарі мали забути про “Закон Савченко” до вересня цього року, але сталось інакше. Continue reading “Михайло Каменєв: Скасування “Закону Савченко”: Як це було і що робити далі”

Олександр Банчук: Свобода, яку ми втрачаємо (Дзеркало тижня, №15)

NB: Статтю опубліковано у газеті “Дзеркало тижня. Україна” №15 (22 квітня – 27 квітня).

В Україні ухвалено багато документів, які поліпшують рівень захисту прав людини і розвивають відповідні положення Конституції. 

Це і закони про доступ до публічної інформації, про безоплатну правову допомогу, про адвокатуру та адвокатську діяльність, про громадські об’єднання, про національний превентивний механізм (дає право громадськості контролювати місця несвободи), а також Кримінальний процесуальний кодекс, який дозволив у цілому привести українську систему кримінального правосуддя у відповідність до європейських стандартів.

Перемога Революції гідності відкрила великі можливості для ще більшого утвердження конституційних прав громадян у їхніх відносинах з державою. Ця позиція підтверджується і після аналізу Національної стратегії у сфері прав людини та Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки, затверджених президентом, а також згодом деталізованих урядом планів дій з виконання цих стратегічних документів.

Втім, якщо проаналізувати вал змін до законодавства протягом трьох останніх років, то стане зрозуміло, що влада перетворила зазначені стратегії на “фільчину грамоту” і не надто зважає на вимоги Конституції (особливо на її другий розділ про права і свободи людини).

Хронологія нехтування владою конституційними правами і свободами громадян має такий вигляд.

12 серпня 2014 року — ухвалено три закони “Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та в районі проведення антитерористичної операції”, “Про внесення змін до Закону України “Про боротьбу з тероризмом” щодо превентивного затримання в районі проведення антитерористичної операції осіб, причетних до терористичної діяльності, на строк понад 72 години, “Про внесення доповнень до Закону України “Про міліцію” щодо умов застосування сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї в районі проведення антитерористичної операції”. Вони передбачають, що прокурор під час розслідування злочинів у районі проведення АТО самостійно, без рішення суду, вирішує питання про обшук житла або іншого володіння особи, проведення негласних слідчих дій, а також про взяття особи під варту на строк аж до 30 діб.  Continue reading “Олександр Банчук: Свобода, яку ми втрачаємо (Дзеркало тижня, №15)”